Як спілкуватися з ветеранами, які перенесли ампутацію кінцівок

Принципи коректного спілкування

Лише за півтора року повномасштабної війни близько 50 тисяч українців втратили кінцівки. Протезування потребуватимуть щонайменше 20 тис. наших громадян, серед яких багато військових. Якщо раніше ветерани з протезами були швидше поодиноким явищем на вулицях міст, то тепер ми всі мусимо адаптуватися до цього, як до нової норми. Розповідаємо, як спілкуватися з ветеранами, що зазнали травм, як пояснити це дітям та як підтримати близьку людину. 

Базові правила

Найперше та базове правило — помічайте людину, а не її травму. Якщо ви не знаєте з чого почати розмову, то просто посміхніться, привітайтесь або  подякуйте, поклавши праву руку до серця. 

Важливо пам’ятати, що люди, які пережили ампутацію, — це передусім люди, тому варто будувати взаємодію на основі поваги та гідності.

Найімовірніше, коли ви вперше спілкуватиметесь з людиною з ампутованою кінцівкою, ви можете ненавмисно сказати щось недоречне, наприклад, «Тут недалеко, усього три квартали» або «Я так втомився йти». Проте завжди можна перепросити чи висловити сумнів щодо коректності своїх запитань.

Важливо не жаліти людину, а ставитися до неї з повагою, оскільки навіть типові для нас дії потребують від ветеранів багато зусиль та часу. Попри це не варто намагатися допомогти людині з ампутованими кінцівками, якщо вона не звернулась до вас із проханням про допомогу.

Люди, які стикаються з військовими, що пережили ампутацію кінцівок, часто відчувають провину. Насамперед варто розуміти, що у травмі винен лише агресор, а ви натомість можете висловити військовим подяку та вдячність за їхню службу. 

Як спілкуватись із військовими, що пережили поранення / ампутацію кінцівок?

Спілкування завжди залежатиме від контексту та рівня ваших взаємин, але існує кілька базових правил, які можна застосовувати, як до незнайомців, так і до близьких людей. 

• Із ветеранами і ветеранками потрібно спілкуватися так само, як з іншими людьми. Не уникайте та не ігноруйте можливість спілкування. Починайте розмову з тем, які не стосуються війни. Як і у випадку з будь-якою іншою людиною, краще запитати: «Як справи?» або «Як твій день?».
• Краще ставити ті питання про війну, які підкреслюють спроможність людини  впоратися з різними ситуаціями.
• Якщо потрібно підтримати ветерана  /  ветеранку, варто сказати: «Так, це справді важка ситуація», «Мені дуже шкода чути це», щоб показати, що ця проблема важлива.
• Теми, які можуть бути чутливими для розмови: війна, політика, справедливість і несправедливість, почуття провини. Якщо людина сама прагне говорити на ці теми, нагадуйте собі, що вона має право. Не переконуйте її, вона просто хоче бути почутою.
• Не намагайтесь висловити свій жаль людині. Жалість знецінює, свідчить про вашу переконаність, що вона не впорається. Хоча це не завжди так, деякі люди стверджують, що навпаки переживають кращий період життя через переусвідомлення багатьох речей.
• Не ставте питань на кшталт: «А що може твій протез?».
• Не порівнюйте досвід людини з досвідом інших людей, які перенесли ампутацію.
• Не розпитуйте про отриману травму. Це емоційно важка подія і може завдати додаткової психологічної шкоди.
• Не намагайтесь підбадьорювати: на жаль, ветерани певною мірою відчуватимуть наслідки поранень впродовж всього життя. Уникайте фраз на кшталт «Тримайся!» і «Все буде добре!».
• Не вимагайте. «Ти повинен  /  повинна…», «Тобі треба…». Люди очікують від ветеранів швидкого повернення до активного життя, а також виконання певних ролей. Але ці люди вже зробили багато.
• Інколи ми не можемо знати відповіді на запитання від ветерана чи ветеранки. Не варто при цьому мовчати. Важливо щиро сказати: «Я не знаю, що тобі відповісти, але я з тобою, я поруч».

Як пояснити дитині відсутність кінцівок у військових?

Діти часто цікавляться усім незвичайним та особливим, що «виділяє» одних людей серед інших. Це нормально, якщо дитина ставить запитання про протез, хоче підійти до захисника чи захисниці та розпитати. Не варто відштовхувати чи ігнорувати ці питання. 

Найкращий спосіб — просто пояснити дітям, що це штучна кінцівка, яку людина отримала внаслідок травм. Залежно від віку дітей, слід пояснювати на їхньому рівні, що в країні йде війна, і розглядати з ними її наслідки. Також варто розповісти, чим займаються військові, та навчити дитину ставитись до цих людей із вдячністю. 

Військовий використовує чорний гумор, розповідаючи про свою травму. Як на це реагувати?

Нерідко військові досить грубо та цинічно жартують про власні травми. До цього теж варто бути готовими. Тож коли ви чуєте жарти на кшталт «одна нога тут, інша там» чи «трохи збавив у зрості», не слід дивуватися. Ветерани можуть використовувати ці жарти як один із способів нормалізувати нові та незвичні для них обставини життя або ж звикнути до них. У відповідь ви можете висловити захоплення їхньою здатністю іронічно ставитися до важких випробувань. 

Жартувати можна й вам, але тільки, якщо ви у близьких стосунках та маєте дозвіл на подібні ремарки.

Ампутація спричинила психологічну травму у близької людини: як її підтримати та надати допомогу?

Якщо ампутація та травма стали частиною життя близької вам людини і ви помітили, що це впливає на її ментальне здоров'я, бажано звернутись по допомогу. Звичайно, під час курсу реабілітацій із ветеранами працюють психологи, але часто на відновлення потрібен тривалий час. Отримати допомогу можна у сімейного лікаря, який направить до профільних фахівців, або ж за гарячою лінією для учасників війни та їхніх родичів (0 800 501 212).  Більше інформації та ресурсів є на порталі всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?» 

Також можна звернутися за підтримкою до важливих та авторитетних для близької людини осіб (побратими чи посестри), щоб вони наполягли на професійній підтримці. Часто організації на кшталт Veteran Hub також мають свої терапевтичні групи.  

Під час спілкування з вразливою людиною важливо усвідомити, що вона має глибокий травматичний досвід. Проте нам варто побачити людину окремо від її розповіді. Вона не повинна відчувати, що ми ставимося до неї як до об'єкта. Замість цього ми маємо показати, що вона цікавить нас як особистість. 

Якщо близька людина захоче обговорити з вами свій досвід або події минулого, пам’ятайте кілька базових правил: 

• Дайте їй / йому час: розмова може тривати довго, або ж, навпаки, співрозмовник може бути не готовим говорити детально; 
• Будьте відкритим/ою, не ставте надто складних запитань, дайте простір для формування відповідей;
• Не можна завершувати розмову спогадами про травматичні події. Існує три фази розмови: безпечна / менш безпечна / безпечна;
• Визнайте, що розмова може бути важкою: «Можуть виникнути непрості емоції…»;
• Просіть дозволу на запитання, нехай вони будуть відкритими, наприклад: «Що ти можеш розповісти про…?». Будьте обережні з питаннями на кшталт «Чому…?» та іншими, які можуть сприйматись як звинувачення;
• Активно слухайте: справжня емпатія — це не про те, щоб бути добрим або погоджуватися з кимось. Це означає бути з людиною, щоб побачити її історію.
• Цей досвід може бути важким та виснажливим для вас. Подумайте про стратегії відновлення. Поставте собі питання: «Що я збираюся робити після розмови? Як я планую відпочити?».